Ніхто ніколи не забуде подвиг прадідів та мужність українського народу у Другій Світовій війні. Вічна слава визволителям! Але ж не менш героїчною була доля української жінки в роки війни. Символічним є те, що в Україні День матері та День Перемоги йдуть поряд. І на фронті, і в тилу українська жінка залишалась Берегинею і свого роду, і України. З цієї нагоди в Економіко-правовому технікумі при МАУП відбулися літературні читання книги «У війни не жіноче обличчя».
«У війни не жіноче обличчя» (1983) – документально-нарисова книга білоруської письменниці, лауреата Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У книзі зібрані розповіді жінок, які брали участь у Другій Світовій війні. Назва книги – початкові рядки з роману білоруського письменника Олеся Адамовича «Війна під дахами» (1960).
На заході студенти обговорювали та цитували рядки книги. Одні відзначали цікаві розповіді про жінок льотчиць, інші були вражені долею танкісток та жінок-снайперів. Студенти ділилися враженнями про зібрані разом розповіді жінок, котрі змальовують образ війни, в якої зовсім нежіноче обличчя. Також на літературних читаннях цитували рядки, котрі торкали душу аж до сліз:
«Я не запомнила в войну ни кошек, ни собак, помню крыс. Большие… С желто- синими глазами… Их было видимо-невидимо. Когда я поправилась после ранения, из госпиталя меня направили назад в мою часть. Часть стояла в окопах под Сталинградом. Командир приказал: "Отведите ее в девичью землянку". Я вошла в землянку и первым делом удивилась, что там нет никаких вещей. Пустые постели из хвойных веток, и все. Меня не предупредили… Я оставила в землянке свой рюкзак и вышла, когда вернулась через полчаса, рюкзак свой не нашла. Никаких следов вещей, ни расчески, ни карандаша. Оказалось, что все мигом сожрали крысы…»
«Кто-то нас выдал… Немцы узнали, где стоянка партизанского отряда. Оцепили лес и подходы к нему со всех сторон. Прятались мы в диких чащах, нас спасали болота, куда каратели не заходили. Трясина. И технику, и людей она затягивала намертво. По несколько дней, неделями мы стояли по горло в воде. С нами была радистка, она недавно родила. Ребенок голодный… Просит грудь… Но мама сама голодная, молока нет, и ребенок плачет. Каратели рядом… С собаками… Если собаки услышат, то все погибнем. Вся группа – человек тридцать…»
«Днем мы боялись немцев и полицаев, а ночью партизан. У меня последнюю коровку партизаны забрали, остался у нас один кот. Партизаны голодные, злые. Повели мою коровку, а я – за ними… Километров десять шла. Молила – отдайте. Трое детей голодных в хате на печи оставила. «Уходи, тетка! – пригрозили. – А то пристрелим». Попробуй найди в войну хорошего человека…»